Від анексії Криму до масштабного вторгнення.

Важливо зазначити, що річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну приблизно збігається з річницею початку окупації Криму. Оскільки перша подія в значній мірі випливає з другої, можна з великою ймовірністю стверджувати, що якби вдалося запобігти окупації Криму в лютому 2014 року, то, скоріш за все, не відбулося б і інвазії на Донбасі у квітні того ж року, а отже, і трагедії 24 лютого 2022 року. Чи не є це наївними міркуваннями, і російське вторгнення все ж відбулося б, незалежно від окупації Криму та ОРДЛО? Чи був взагалі шанс захистити Крим і не дати йому бути окупованим? Чи мало сенс намагатися чинити реальний спротив?

Відомо, що операція з фактичного захоплення українського півострова розпочалася ще 20 лютого 2014 року. Тобто в той момент, коли Віктор Янукович ще перебував на Банковій, вважався президентом і вів перемовини з опозицією та закордонними посередниками. Чи хтось міг передбачити, що він незабаром збереться і втече до Росії? Що Верховна Рада, фактично внаслідок його втечі, позбавить його повноважень і обере Олександра Турчинова тимчасовим виконувачем обов’язків президента? Ні, у день початку «кримської операції» про це ніхто навіть не здогадувався. Хіба що в Кремлі могли підозрювати, що бунтівні майданівці штурмуватимуть президентську резиденцію і силою скинуть Януковича з посади. Але це лише гіпотеза, яка, щиро кажучи, не зовсім відповідає дійсності, незважаючи на агресивні заяви деяких учасників Революції гідності.

27 лютого в Криму раптово з’явилися «зелені чоловічки» – перші «іхтамнєти», які, за словами російського диктатора Путіна, «придбали військову форму та зброю у воєнторзі». Нова українська влада в умовах радикальних змін не змогла вчасно реагувати на тривожний розвиток подій. А час тоді явно грав проти України, і вікно можливостей для спротиву закривалося з неймовірною швидкістю. Поки військово-політичне керівництво в Києві намагалося оговтатися, «зелені чоловічки» разом з підготовленими «казаками» захоплювали адміністративні будівлі, блокували українські військові частини, яких там було чимало, і які могли чинити серйозний спротив.

У лютому 2016 року, через два роки після описаних подій, Рада національної безпеки і оборони України розсекретила стенограму засідання РНБО, яке відбулося 28 лютого 2014 року у зв'язку з подіями в Криму. Публікація стенограми справила враження, подібне до інформаційної бомби. Адже одне – політичні чутки, зовсім інше – офіційні документи, які стають тими «непорушними фактами», які важко заперечити.

Ось кілька цитат. Спочатку доповідь тодішнього міністра оборони України Ігоря Тенюха про готовність українських військових у країні загалом і в Криму зокрема протидіяти окупаційним намірам Росії: «Ми не готові до повномасштабної війни. Нам потрібен час, нам потрібна допомога… Буду говорити відверто. Сьогодні у нас немає армії. Вона систематично знищувалася Януковичем і його оточенням під керівництвом російських спецслужб. Сьогодні ми можемо зібрати зі всієї країни військову групу чисельністю близько 5 тисяч військовослужбовців, здатних виконати бойове завдання. Ми можемо відправити їх до Криму, але це не вирішить проблему Криму. Ми там просто їх втратимо. А що робити з тисячами кілометрів кордону та підготовкою Росії до вторгнення? Якщо вони зайдуть зранку з боку Чернігівської області, то до вечора вже будуть у Києві».

Також пан Тенюх зазначив, що не лише Крим, а вся Україна з трьох боків (крім західного) оточена ворожими військами. «На Київському, Харківському і Донецькому напрямках вже зосереджено 38 тисяч осіб, 761 одиниця бронетанкової техніки, 2200 броньованих машин, 720 артилерійських систем залпового вогню, а також до 40 ударних вертольотів і 90 літаків штурмової авіації. В акваторії Чорного моря на бойове чергування вийшло 80 військових кораблів РФ», – застерігав тодішній керівник військового відомства.

Чи варто було навіть за такої несприятливої ситуації спробувати зробити бодай щось? Наприклад, розблокувати військові частини, адже їх блокувала якась група переодягнених «казаків». А також дати команду морським піхотинцям звільнити державні об’єкти від озброєних «неопізнаних» осіб. Можна було також вивести танки й закрити республіканські траси тощо.

Можливо, це було б можливим, але що тепер говорити, адже історія не має умовного способу. Чому ж на засіданні РНБО 11 років тому не було ухвалено жодного дієвого плану для протидії окупації? Хто тоді виступав за рішучі дії – в першу чергу т.в.о. президента Олександр Турчинов. У стенограмі чітко зафіксовано, як він ставить на голосування проект рішення РНБО про запровадження воєнного стану: «Хто “за”? Ясно. “За” – один Турчинов. Це означає, що рішення не прийнято». Не дарма ж йому дали прізвисько «Кривавий Пастор».

Хто ж найрішучіше виступив проти активних дій? Колишня шефиня Турчинова – Юлія Тимошенко. Чому вона була присутня на такому важливому засіданні РНБО – залишається загадкою. Адже вона вже давно не була головою уряду, навіть депутатського мандата не мала, а лише довідку про звільнення з в’язниці. Так – проста громадянка, а ще політикиня. Ось що вона тоді сказала:

«Я провела консультації з найдосвідченішими людьми, і можу сказати, що Путін хоче реалізувати абхазький сценарій, і лише чекає, щоб ми дали йому привід. Ви пам’ятаєте, як тоді повівся на його провокацію Саакашвілі і програв! Ми не маємо права повторювати його помилок. Я також спілкувалася з нашими закордонними партнерами, і вони теж