"Ви не повірите, що сталося, коли президент вирішив влаштувати словесний шоу для західної аудиторії! Нецензурна лексика, шокуючі реакції та несподівані наслідки для українського суспільст...

Українське суспільство ще не встигло переварити, пересміятися та переосмислити нецензурне висловлювання, яке президент Володимир Зеленський кинув на адресу російського колеги, як він представив ще один обсценний перфоманс – під час інтерв’ю з американським блогером/подкастером Лексом Фрідманом. Цього разу слова, які нещодавно вважалися забороненими в інформаційному просторі, були адресовані вже не Сходу, а Заходу.

Власне, вся ця подія була спрямована саме на Захід, на Америку, а більше того – на конкретну аудиторію, аудиторію цього блогера. Отже, в принципі, українців інтерв’ю Зеленського не повинно було б зачепити – особливо тих, хто є справжніми, а не позірно-карикатурними, християнами та знає цитату з Євангелія від Матфія (ту саму, де «по їхніх плодах пізнаєте їх»; вибачте, любителі послухати різні балачки, але слова не є плодами, як сказав інший класик з іншої частини світу, «слова – полова»). Але, на жаль, зачепило.

І, звісно ж, українці почали поширювати цитати з інтерв’ю, ті самі з ненормативною лексикою, по соціальних мережах – хто вихваляючи сміливість і різкість Зеленського, а хто критикуючи та обурюючись невихованістю президента. Але і ті, й інші зробили словам глави держави, сказаним для американської публіки, непогану безкоштовну рекламу на батьківщині.

Отже, в значній мірі, ми маємо справу з побічним ефектом. (Хоча не можемо відкидати, що на Банковій підозрювали: цитати з інтерв’ю так чи інакше повернуться назад в Україну. А українці, в принципі, позитивно сприйняли «довб..ба» на адресу Путіна, тож чому б не спекулювати на цій темі ще раз. Або навіть не раз – принаймні, поки фідбек буде позитивним. Утім, про це я не знаю, а лише здогадуюся.) З ефектом, який має не лише короткострокові наслідки у вигляді сміху чи матюків у відповідь, а й значно глибший рівень сприйняття та впливу.

Суть у тому, що українське суспільство досі є нестабільним, суспільством, у якому ще не сформувалися свої правила поведінки, певні спільні (суспільні) закони, загальна етика й естетика міжособистісного спілкування. Простими словами, ми, українці, ще не настільки відійшли від радянських часів – періоду торжества совкового жлобства у всіх його сенсах, – щоб вважатися високорозвиненою, культурною і стабільно цивілізованою спільнотою. Ще 10-15 років тому велика частина українців не просто толерувала, а була активним споживачем такого псевдокультурного артефакту, як «русскій шансон», тобто банального російського тюремного блатняка. І чого далеко ходити – популярний у нинішній Росії серіал «Слово пацана» (який можна скільки завгодно називати «казанською історією Ромео і Джульєтти», як це робили деякі російські ліберали) дивилися і в Україні. І далеко не всі, хто його переглядав, висловлювали неприязнь.

Крім того, і це важливо розуміти, українці все ще є суспільством, яке, так чи інакше, орієнтується на політичних лідерів. Наприклад, українізація Кучми вплинула на сприйняття української мови на його первинному електоральному полі. І навпаки – кримінально-бандитський бекграунд Януковича фактично дозволяв частині його електорату поводитися, будемо говорити прямо і чесно, як бидлу. Ну а чому – якщо Сам сидів, збивав шапки і взагалі, як кажуть, не гребував вдаватися до рукоприкладства вже в київський період своєї кар’єри.

Так от, політичні, державні лідери – на щастя чи на жаль, вирішуйте самі – є так чи інакше зразком для значної частини українського суспільства. Ні, це не означає, що коли Порошенко чи той же Зеленський почали відвідувати книжкові івенти (Ющенка ми не беремо до уваги, він завжди був президентом частини України, а п’ятого і шостого обирала вся країна, подивіться результати першого туру виборів-2014 і другого виборів-2019), вся українська гопота тут же кинула пити на дитячих майданчиках і переключилася на читання хоча б детективів Кокотюхи. Але ці їхні кроки принаймні задавали вектор, легітимізували ті чи інші речі – а протилежні їм виводили на маргінеси.

В українських умовах це видно не так чітко, як у деяких інших країнах. Наприклад, згадайте США періоду першого президентського терміну Дональда Трампа – як його передвиборча істерика призвела до штурму Капітолія. Він може скільки завгодно стверджувати, що не підбурював своїх прихильників – але це буде лише формальна правда. А фактично – ці люди, спостерігаючи, як їхній кумир нехтує всіма багаторічними правилами, законами і моделями поведінки, не могли не скотитися до того, до чого скотилися.

Є ще кращий (в сенсі ілюстративності) приклад – це наш божевільний сусід-агресор. Можна скільки завгодно говорити про те, що це «війна Путіна», але ми всі бачили, як поводилися і поводяться росіяни на окупованих українських територіях. Звідки в них таке ставлення до українців, причому не якихось там вигаданих ними «нацистів», «бендеровців» та інших «представників київської хунти»? Звідки ця крайня агресивність і безмежна ксенофобія?

Можна багато говорити, що вона в них ще з часів Андрія Боголюбського (деякі історики чи навколоісторичні відеоблогери так і роблять), але ще в 90-х роках минулого століття, при всіх відрижках радянської імперськості – такого ставлення не було. Принаймні до українців. І навіть до чеченців, за великим рахунком, не було. Ба більше, російська преса часто брала сторону Ічкерії, яка прагнула до незалежності. А потім до влади прийшов Владімір Путін…

Пам’ятаєте, з чого почалося його правління? З відверто ксенофобського і більш ніж агресивного «ми і в сортирі їх замочимо». Звісно, це не виникло нізвідки – скажімо, ф