Право на захист рідкісних земельних ресурсів.

«Я мав дуже продуктивні розмови з Путіним. Я також мав дуже продуктивні розмови з Зеленським, а ще чотири тижні тому ніхто не спілкувався. Це навіть не обговорювалося. Ніхто не вважав, що мир можливий… Ми зробимо все можливе, щоб досягти найкращої угоди для обох сторін. Але для України ми будемо дуже старатися досягти вигідної угоди, щоб вони могли повернути якомога більше (території, – ред.)», – знову хвалився американський президент Дональд Трамп своїми миротворчими здібностями на засіданні американського уряду.

Чи варто це сприймати так, що президент США планує допомогти Україні в деокупації територій, захоплених Росією? Сумнівно. Це було б занадто оптимістично й суперечило б трампівському курсу на умиротворення Владіміра Путіна. Скоріше, американський лідер має на увазі, що Україна закріпить за собою ті території, які вже контролює. А це, на його думку, для Києва вже є успіхом.

Хоча намагатися зрозуміти, що саме мав на увазі Трамп, це справа невдячна. Він може видати кілька взаємозаперечних заяв за тиждень і абсолютно не перейматися. Таким чином, якась теза, озвучена ним лише раз, не має великого значення, і базувати на ній якісь припущення було б марною тратою часу.

Проте, в будь-якому разі миротворчий процес, ініційований Трампом, триває. З одного боку, це не може не радувати нас, українців. З іншого – миротворчий процес вимагає від України болісних компромісів. Болісних і прикрих для жертви агресії. Тому в п’ятницю, 28 лютого, до Вашингтона на зустріч із Трампом має прибути український президент Володимир Зеленський, принаймні, щоб чіткіше окреслити позицію України й межі можливого компромісу.

Цього дня сторони мають підписати багатостраждальну угоду, яку ще досі називають «угодою про рідкісноземельні мінерали», хоча вона вже давно охоплює набагато більше. Перед узгодженням сторін відбулися досить жорсткі переговори, які часто супроводжувалися образами, наріканнями й навіть шантажем з боку контрагента. В основному це лунало з американського боку, зокрема – з вуст Трампа. Україна, а точніше Зеленський, лише відбивався й контратакував лише тоді, коли вербальна атака з боку колишнього союзника ставала нестерпною.

Але, дякувати Богу, цей складний період пройдено, компроміс досягнуто. Адже Київ перебував у набагато гіршій ситуації, оскільки йшлося про долю американської військової допомоги, яка є екзистенційно важливою для України.

Варто бодай у двох словах описати суть документа та процес трансформації його змісту. Нагадаємо, що першим про майбутню «угоду щодо рідкісноземельних мінералів» заговорив сам Зеленський ще минулого року. Таким чином він намагався залучити потенційного американського інвестора до України для освоєння українських копалин. Чому б і ні, бізнес є бізнесом. А разом з цим Україна отримає певні гарантії безпеки.

Трамп після інавгурації та початку процесу російсько-українського умиротворення згадав про цю пропозицію й доручив своєму уряду розробити відповідну угоду. Першу редакцію цього документа в Київ було представлено 12 лютого, коли міністр фінансів США Скотт Бессент приїхав до України, щоб особисто передати Зеленському проект «угоди про рідкісноземельні мінерали». Побачивши її, всі були шоковані. Угода повертала нас у часи великих географічних відкриттів, коли іспанські конкістадори змушували американських аборигенів (яких вважали індійцями) віддавати всі свої природні багатства за дзеркальця та скляне намисто. В угоді раптом з’явилася неймовірна цифра – 500 мільярдів доларів, які нібито Україна заборгувала Сполученим Штатам за військову й фінансову допомогу, надану з моменту повномасштабного російського вторгнення. Наше видання вже не раз писало про те, що ця цифра не має нічого спільного з реальністю. А крім того, допомога, яка насправді була набагато скромнішою, надавалася на грантовій основі, тобто фактично не передбачала повернення чи компенсації. Ми навіть не вдаємося до таких пафосних речей, що Україна вже заплатила за неї кров’ю своїх синів і дочок…

Початкова пропозиція адміністрації Трампа також передбачала створення інвестиційного фонду відновлення, в якому Сполучені Штати мали б 100-відсотковий фінансовий контроль. Україна ж мала б віддавати 50% доходів від видобутку всіх своїх корисних копалин, включно з нафтою, газом та відповідною інфраструктурою. Не дивно, що українська влада визнала такі умови неприйнятними й відмовила Вашингтону. Українська сторона стверджує, що відмовила «м’яко», американська ж каже, що «грубо». Припустімо, що істина десь посередині.

«Я не підпишу угоду, яка доведеться віддавати 10 поколінням українців», – пояснив Зеленський свою непоступливість на останній пресконференції.

Після невдалої першої спроби американська сторона запропонувала Україні ще кілька варіантів угод. Але всі вони передбачали, що Україна фактично втрачає контроль над своїми корисними копалинами, які, відповідно до Конституції, належать всьому українському народу. І не лише над надрами, а й над усією видобувною інфраструктурою, включно з транспортуванням. Адміністрація Трампа цинічно шантажувала Україну, яка всіма силами стримувала російську окупаційну навалу. Ну, добре, прийде час, ми це ще їм нагадаємо. Зараз ми повинні дбати про виживання держави й нації в часи екзистенційної загрози.

Зрештою, США, зіштовхнувшись із залізним українським опором, відмовилися від своїх вимог щодо тих міфічних 500 мільярдів доларів. І взагалі від будь-якої компенсації за допомогу, надану попередньою американською адміністрацією на грантовій основі. Також у Вашингтоні відмовилися від спроб накласти лапу на видобувну інфраструктуру.

Хоча Київ не зміг домогтися того, щоб у текст угоди були включені чіткі гарантії безпеки для України. Видання Polit