Чи можливе досягнення миру з Росією через переговори?

Чи є якісь ознаки того, що в Східній Європі наближається мир? На перший погляд, деякі останні тенденції можуть справляти таке враження. З одного боку, Україна стикається з величезним тиском – як на полі бою, так і на міжнародній арені. Російські війська повільно, але вперто просуваються на Донбасі, а атаки Росії на енергетичну інфраструктуру України стають все більш руйнівними.

У Сполучених Штатах новообраний президент Дональд Трамп заявив про своє бажання завершити війну якомога швидше. У Західній і Центрально-Східній Європі виникла група популістських партій, для яких міжнародне право, європейська солідарність та демократичні цінності – а отже, й доля України – мають, у кращому випадку, другорядне значення. Не лише радикальні ліві та праві, але й деякі центристські політики, включаючи канцлера Німеччини Олафа Шольца, ведуть передвиборчу кампанію як потенційні миротворці, чий здоровий глузд нібито запобігає ескалації війни.

З іншого боку, правління Путіна в Росії піддається економічному тиску. Інфляція зростає, а курс рубля падає. Людські та матеріальні втрати Росії на українському фронті є величезними, і Москва може компенсувати їх лише частково. На Близькому Сході, Південному Кавказі та в Центральній Азії Росія втрачає позиції як фактор сили, а разом із цим Путін втрачає свою репутацію геополітичного стратега. В Україні та Росії нещодавні опитування показують, що більшість населення виступає за якнайшвидше припинення вогню.

Чи надає це Європі шанс покласти край війні назавжди? Навряд чи, адже більшість добрих намірів і пропозицій у цьому напрямку ведуть у глухий кут. Багато планів щодо припинення вогню та більш амбітних ідей мирного врегулювання не враховують базових прагнень залучених сторін. Вони суперечать як амбітним гегемоністським прагненням Росії, так і основним інтересам безпеки України. Формула «нічого про Україну без України» є не лише благородною політичною максімою, але й гарантією виживання для Києва. Росія прагне не лише обмежити українську націю, а й ліквідувати її як незалежну культурну спільноту та суверенну національну державу.

Проте багато мирних проєктів свідомо чи несвідомо розробляють стратегії вирішення конфлікту, які передбачають винагороду Росії за її військову агресію та покарання України за її ядерне роззброєння. Подібно до наслідків недбалого ставлення нинішніх поколінь до навколишнього середовища, міжнародне визнання перемоги Росії в Україні заклало б бомбу уповільненої дії під систему міжнародної безпеки. Часткове припинення вогню на певний час можливе вже сьогодні. Однак закріплення територіальних досягнень Росії та/або втрата суверенітету України сприятиме повторенню й наслідуванню дій наступними російськими або іншими ревізіоністськими урядами.

Більше того, закріплене договором територіальне та/або політичне урізання української національної держави стало б попереджувальним сигналом для інших країн світу, які є відносно слабшими щодо своїх сусідів. Незалежно від того, чи були уряди демократично обрані, чи прийшли до влади недемократичним шляхом, багато хто переосмислить свої стратегії національної безпеки. Це може призвести до регіональних перегонів озброєнь. Нові програми створення ядерної зброї та припинення дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Конвенції про заборону хімічної й біологічної зброї можуть стати реальністю.

Багато прихильників часткової капітуляції України зараз видають себе за друзів миру і противників війни. Але вони повинні усвідомлювати, що ціна перемоги Росії, яка наразі є єдиним можливим тимчасовим завершенням війни, стане не лише кричущою несправедливістю щодо України. Це також означатиме підрив міжнародної системи безпеки.

Людство увійде в своєрідний «новий старий світ»: сильніші знову відсунуть кордони, імперські держави військово придушуватимуть слабші, а експансіоністські уряди безкарно вчинятимуть геноцид. Тільки той, хто готовий платити таку високу ціну, має право вимагати припинення постачання зброї в Україну, скасування санкцій проти Росії та передачі Москві українських трофеїв – окупованих територій, депортованих дітей, експропрійованої власності тощо.

Багато позірних друзів миру не усвідомлюють своєї риторичної підтримки російських імперіалістів і розпалювачів війни. Більшість нібито противників війни в Європі забувають або замовчують той факт, що йдеться про винагороду загарбницьких кампаній, що підвищує ймовірність майбутніх воєн. Дозвіл агресору пожинати плоди своєї агресії вважається деескалацією, а не помилковою пацифістською стратегією, що збільшує ймовірність повторного застосування сили.

Крім того, багато прихильників переговорів страждають від політичного кретинізму щодо імперських намірів Росії, не усвідомлюючи високого рівня супутньої шкоди для світової та безпекової політики в разі перемоги Росії. Сьогоднішнє московське керівництво, можливо, поки що не має повністю фашистських рис, але воно прагне набагато більшого, ніж лише обмеження суверенітету та передача територій в Україні. Кінцевою метою є не тільки ліквідація незалежної української національної держави, наскільки це можливо.

Україна також є політичним полігоном, геостратегічним інструментом, зоною військового розгортання та резервуаром ресурсів для Росії у досягненні її ширших цілей у Східній Європі та за її межами. Починаючи з 2022 року, ворожість Москви та її цілі щодо Заходу неухильно зростають. Підкорення України тепер є не стільки призом, скільки першим кроком у фундаментальній перебудові європейської та глобальної політики, яку проводить Москва. Це ще не означає негайного продовження кінетичної війни за межами України. Неодноразові погрози Москви застосувати звичайну зброю та зброю масового знищення є не передвісником дій, а частиною гібридного інструментарію для знищення демократичних суспільств, держав та організацій.

На пев