Вона втекла від війни, але чи готова до того, що чекає на неї за кордоном? Зустріч із таємничим актором обіцяє не лише любов, а й небезпеку. Чи зможе вона розгадати його таємниці, перш ні...

На початку війни журналістка Віра залишає рідний Дніпро і вирушає за кордон. Там вона зустрічає всесвітньо відомого актора Класа Баєра, фільмами якого вона давно захоплюється втайне. Але вона навіть не уявляє, що її чекає. Біль, обман, жорстокі тортури чи кохання? В Україні залишаються мама і молодший брат, який вирушить на війну добровольцем. Події роману розгортаються в Несебирі, Гданську, Сопоті та в Україні. Це – напружений трилер.

Пропонуємо уривок з книги «Називай мене Клас Баєр» Юлії Чернінької, яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Придбати роман можна за посиланням. Дизайн обкладинки створила Анастасія Старко.

***

Сопот вразив Віру своїми маленькими ляльковими маєтками. Усі вілли нагадували пишно вкриті кремом тістечка, а містечко під світлом нічних ліхтарів виглядало як один великий весільний торт. Тут відчувався буржуазний дух з особливим плином часу. Годинник показував дванадцяту ночі. Перехожих було небагато. Часом проходили закохані пари. Більшість туристів у сопотських санаторіях – люди поважного віку. Їх приваблював буржуазний шарм міста. Молодь частіше відпочивала в сусідній Гдині, що вирізнялася сучасним стилем та архітектурою.

Вірі подобалося все. Завжди хотілося жити в такому чарівному місті, яке ніби загубилося на карті і відкинуло всі часові обмеження.

– А що це за ім’я – Клас?

У автівці вже давно панувала тиша. Віра вирішила першою її порушити.

– Подобається?, – запитав Зенон, повертаючись до неї. – Шведське, якщо я не помиляюся.

– То Клас справді швед? В інтернеті багато суперечливої інформації.

– Ні. Він чистий поляк. Клас досить рано втратив батька. Згодом його мати вдруге вийшла заміж, за шведа.

Ось звідки плутанина. Клас не раз у своїх інтерв’ю згадував, що його батько швед. Намагався заплутати шанувальників і журналістів. У ньому живе комплекс меншовартості. Це почалося після всесвітньої слави. Він прагне бути вікінгом. Клас Баєр – це псевдонім. Справжнє його ім’я – Войцех Чех.

– Войцех?, – весело перепитала Віра.

– Так. А що? Дуже гарне ім’я.

– Звісно, гарне. Просто Клас мені більше подобається.

– Це ти просто звикла, – усміхнувся Зенон і, здається, дружньо торкнувся її коліна.

Віра вирішила не звертати уваги. Це міг бути насправді просто товариський жест, а реагуючи, вона могла б заробити собі дурну репутацію.

– От і приїхали, – нарешті сказав Зенон, заїжджаючи в широкі ковані ворота, що відчинилися перед ними, наче навколо справді панувала чарівна казка.

– А чого він написав мені?, – раптом запитала Віра.

– Хто? Клас?, – розгубився Зеник.

– Так.

– Він завжди перечитує коментарі шанувальників. Дивиться на лайки. Думаю, все просто. Ти йому сподобалася.

– А як же Катажина?

Зенон повернувся до Віри і довго дивився на неї. Мовчав. Здавалося, намагався розгадати, що у неї в голові. І те, що він там прочитав, йому зовсім не подобалося.

– Я можу просто зараз відвести тебе назад у Гданськ. Мабуть, ти помітила, що це поруч.

– Не треба, – розгубилася Віра. – Раз ми вже тут…

– От і добре.

Вони вийшли з авто й попрямували до чорного входу в будинок.

Вхід виглядав темно і не мав пафосного вигляду. Віра оглянулася і помітила, що в будинку навпроти світяться вікна. Мабуть, Зенон не хотів, щоб сусіди їх помітили.

– А в домі хтось живе, коли Класа немає?

– Ні. Тут до чорта різної сигналізації. Паролі знає лише Клас і я. Навіть Катажина не знає, бо ніколи ще тут сама не була. Це наше гніздечко. Парубоцьке, так би мовити. Усередині вілли панував дух антикваріату. Віра не звикла до такого. Її власне помешкання мало сучасний дизайн. Золоті багетні рами вона раніше бачила лише в музеях.

– Подобається?, – запитав Зеник.

– Цікаво, – усміхнулася Віра.

– Будеш? – запитав він, указуючи рукою на великий скляний бар у кутку кімнати.

– Не відмовлюся.

– Чогось міцного?, – підморгнув Кореньовський.

– Я б продовжила пити шампанське. Якщо є, звісно.

– Тут усе є!

Зеник наповнив келихи. Один передав Вірі, а свій осушив залпом, як людина, що дуже хоче пити. Одразу налив ще.

– Як тобі в Польщі загалом?, – запитав він.

– Як удома. Немає відчуття, що я за кордоном. Мова схожа. Менталітет людей також. Особливо мені ваші люди нагадують наших галичан. Я вчилася у Львівському університеті, довго там жила. То тепер навіть чую знайомі слова. Коліжанка, філіжанка, ровер, коцик, льоди, зупка… Словом, мені тут комфортно, але вдома краще.

– Ну, додому тобі точно поспішати не варто, – не погодився Зенон.

– Усе одно мене тягне додому. Я тут ненадовго. Сама не знаю, як аж до Гданська занесло… Доля несе, мабуть…

– Мабуть, – усміхнувся Кореньовський. – Я вже піду, певно. Маю бути в цей час удома. А ти поч