Надія на мир: справжня чи ілюзорна?

Третю річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну я зустрічаю зі змішаними почуттями, напевно, як і більшість моїх співвітчизників. Песимістичні настрої, викликані змінами у Білому домі, які загрожують нам скороченням військової допомоги, а отже, погіршенням ситуації на фронті, змішуються з ароматом надії на швидке завершення цієї кривавої війни.

Мало хто три роки тому міг уявити, що війна триватиме так довго. Чи вдасться її закінчити найближчим часом? Сумніваюся, що хтось зараз зможе дати чітку і однозначну відповідь на це питання. Залишається лише надія. Але вона існувала і три роки тому. Пригадую, як 24 лютого 2022 року, коли я тільки-но оговтався від шоку новин і ракетних обстрілів, написав наївний пост у фейсбуці, де висловив надію, а точніше, майже переконання, що повномасштабне вторгнення не зможе тривати довго. Хай не «два-три тижні», як казав Арестович, але війна не потрібна ані Росії, ані Путіну, ані кремлівським чиновникам. Врешті-решт, мобілізованих на той час російських сил було недостатньо для повноцінної окупації. А як росіяни уявляли собі цю окупацію? Що вони вдираються на нашу територію, захоплюють якесь українське місто чи село, а далі що? Їздитимуть на смішних автомобілях з гучномовцями і закликатимуть ошелешених українців приходити на реєстрацію в комендатуру. Принаймні, таку макабричну картину малювала моя уява, спираючись на кадри радянських фільмів про Другу світову. Але це ж цілковита нісенітниця у XXI столітті.

Проте досить швидко стало зрозуміло, що ця принесена російськими окупантами макабра стала нашою реальністю. На окупованих територіях виникли не лише комендатури та окупаційні адміністрації, а й катівні, і навіть сучасні Бабині Яри. Слово «Буча», яке стало відомим у всьому світі, тепер означає жахливі злочини російських окупантів.

А перед вторгненням чи багато людей у світі, а особливо в Україні, дійсно вважали, що справа дійде до повномасштабної війни? Зізнаюсь, я на 99 відсотків був переконаний, що цього не станеться, що Росія не наважиться на цей божевільний крок. І це зовсім не через заяви нашого президента Володимира Зеленського, його «шашличні» запевнення. Ні.

Я просто намагався мислити логічно. А логіка чітко малювала мені картину. Сучасна система світобудови з її глобалістськими тенденціями, міцними економічними, політичними та культурними зв’язками виявляється надзвичайно вигідною для Росії. Росія і Китай – два головні вигодонабувачі цієї системи, яка приносить їм трильйонні доходи, дозволяє їхнім керівникам збагачуватись і в той же час підтримувати суспільство на прийнятному соціально-економічному рівні. Система забезпечує сталий розвиток обох держав, лояльність еліт і слухняність плебсу. Вона дозволяє реалізовувати найфантастичніші проекти і розвивати необхідну соціальну інфраструктуру. Але попри здоровий глузд Росія все ж наважилася зруйнувати це благополуччя, цю привабливу світову систему, а Китай дав на це свою згоду, лише попросивши не починати війну до 20 лютого 2022 року, тобто до закриття Олімпіади в Пекіні.

Нещодавно я чув інтерв’ю одного з найвідоміших учасників популярного російського телеклубу «Что? Где? Когда?» Ровшана Аскерова, який вчасно втік з Росії і тепер живе в одній із західних країн, критикуючи путінський режим і не маючи бажання повертатися. Що мене вразило в цьому інтерв’ю? Його похвала Москві: «Я дуже любив Москву. Я вважаю, що це було найкраще місто на Землі. Це було ідеальне місто для життя. Місто для людей… І тепер цього міста більше немає. Держава його зруйнувала». Можна погоджуватися з твердженнями Аскерова про Москву (а я чув таке захоплення «довоєнною» Москвою не від одного співрозмовника, не лише від росіян), можна бути скептичним, але незаперечним є той факт, що в Росії, особливо в її великих містах (не лише в Москві і Санкт-Петербурзі), існувало комфортне, забезпечене життя на досить високому соціальному рівні. І це правда, що «держава його зруйнувала».

Заради чого? Ефемерної величі, «вставання з колін», «щоб усі поважали (боялися)», «рахувалися з нашими інтересами». Але ж це все вже було. Росія входила до елітного клубу найвпливовіших держав світу – G8. Російських лідерів радо зустрічали в усіх столицях на п’яти континентах, світові лідери без проблем приїжджали до Москви, зокрема на парад на Красній площі 9 травня. Росіян запрошували до глобальних проектів: енергетичних, безпекових, космічних тощо. То що це було, якщо не глобальний вплив і всесвітня повага? Яких ще знаків уваги вам не вистачало?

Пригадуєте, як президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр у березні 2022 року визнав свою помилку в оцінці готовності путінського режиму до вторгнення: «Я вважав, що Володимир Путін не захоче розплачуватись повним економічним, політичним та моральним розоренням своєї країни за своє імперське божевілля. Як й інші, я помилявся».

Штайнмаєр, колишня канцлерка Німеччини Анґела Меркель, французький президент Емманюель Макрон та інші західні політики вищої ліги були переконані, що залученість Росії до європейської економіки, активна торгівля з нею, рух капіталів гарантуватимуть добросусідську коекзистенцію. Що Москва відмовиться від агресивної політики, зокрема й щодо України та інших колишніх радянських республік, навіть якщо вони оберуть західний вектор розвитку. Так, усі ці великі західні політики помилилися. Виявилося, що від Росії можна очікувати найнеочікуваніших (перепрошую за тавтологію) дій.

Але повернімося