Ілько Лемко: Як львівська рада керувала містом.

Денис Зубрицький, головний хроніст Львова, з пошаною і пафосом описує роль львівської міської влади: «Обов’язки Ради не обмежувалися правлінням, судочинством і покаранням; вона повинна була сприяти загальному процвітанню міста та успіху окремих осіб і заробітчан. Іншими словами, магістрат мав такі ж обов’язки щодо міста й громадян, як і батько в своїй родині».

Бартоломей Зиморович, досліджуючи діяльність міської влади Львова у XVI столітті, прослідковує перехід від німецької системи управління до польської:

«У ті часи німці займали домінуюче положення у Львові, розподіляючи всі міські посади лише між своїми родичами та виключаючи поляків з Ради. Проте постійно відбувалося змішування цих двох народів, а також об'єднання через спільні громадські обов’язки, завдяки чому полякам відкрилася можливість доступу до міської Ради… Відтоді, коли поляки та німці, спільно тримаючи владу, управляли міською громадою, зросла турбота обох народів про примноження та прикрашення міста, оскільки майже всі жертвували громаді щось виняткове… Починаючи з XVI століття, німецька мова поступово зникала з публічного життя міста, а міська Рада Львова переходила на польську».

Львівський магістрат, виконуючи свою основну функцію, встановлював правила життя громадян, звичаєві норми і норми поведінки. Особливо цікавим є закон 1383 року, що регулює боротьбу з розкішшю: «Закон магістрату проти жінок. Після того, як розкіш, підстригач міст, почала загрожувати нашим предкам, у той же момент за спартанським звичаєм проти розбещеності і розпусти жінок не уряд моральності, а закони про витрати на розкіш проголосили:

«Пани радні разом із громадою ухвалили, що якщо хтось бажає влаштувати чи святкувати весілля, то повинен мати шістнадцять осіб гостей і чотири страви, а не більше, і може мати двох жартівників, а не більше під загрозою штрафу в чотири гривні. Жінки, які народжують або після пологів, не повинні влаштовувати жодних бенкетів під загрозою штрафу в чотири гривні». У наступні роки був доданий ще один параграф: «Жодній жінці, що народила, не дозволяється мати покривала ані шовкові, ані камчатні під карою однієї гривні».

Особливо цікавою є ухвала про обмеження кількості гостей на весільних бенкетах – типовий приклад поширених у Західній та Центральній Європі середньовічних міських «законів проти розкоші». Їх головною метою було уникнення обурення народних низів, незадоволених надмірним збагаченням міської верхівки. Одним з важливих мотивів було також бажання спрямувати кошти не лише на оборону міста, але й на ремесло і торгівлю, адже це сприяло б збільшенню прибутків міського магістрату.

У 1387 році львівський магістрат забороняє гру в кості: «Також пани радні ухвалили, що ніхто не повинен грати в кості у місті за жоден зиск, ані малий, ані великий. А ті, хто грають і хто виграє, і хто втрачає, повинні сплатити одну гривню з того виграшу, а хто програє, повинен дати одну гривню за штраф, і хто тричі буде оштрафований, у того необхідно буде відібрати право пропінації, аби він більше не міг шинкувати».

Неабиякі труднощі місто відчувало також у врегулюванні майнових питань, про що свідчить запис у хроніці 1390 року: «У ці роки сталася у Львові негідна суперечка між архієпископом Бернгардом і містом за дім у горішній частині Ринку… Висуваючи на дім майнові претензії, нетерплячий архієпископ хотів його зайняти силою, місто спротивилося, і це призвело до такого напруження, що врешті Бернгард формально прокляв місто. У справу навіть втрутився Папа Боніфацій IX, проти архієпископа розпочали судовий процес, але оскільки Бернгард 1391 року помер, процес припинився».

Магістрат також регулював сімейні відносини. У 1401 році райці ухвалили закон «Про парубків податок», про що свідчить хроніка:

«Наскільки наші предки дбали про примноження громадян, видно з того, що всіх неодружених і тих, хто не бажали мати потомство, включили до однієї черги і ухвалили брати з них податок, названий по простому «биковим», чотири копи щорічно з голови. Через десять років було ухвалено або поновлено давнішу постанову, що неодружені містяни, які не мають нерухомості, мусять щорічно платити до міської каси «арбітрум» по чотири копи грошей. Того року таких виявилося 28. Згодом їх не допускали до міського права, а отже, до заробітчанства і торгівлі, хіба що за порукою двох гідних співгромадян, які гарантували, що вони впродовж року одружаться і наберуть нерухомість».

Оборона міста була однією з найважливіших проблем львівської влади. У 1408 році Рада постановила, щоб кожен цехмістр із кожного цеху на свої кошти придбав по одній машині для метання стріл і ядер з міських мурів. Їх відразу замовили у лучника, за кожну дали по пів копи грошів завдатку, а решту зобов’язалися виплатити після закінчення роботи. Цього року у Львові вже був міський кат, який, окрім своїх прямих обов’язків, ще мав вивозити сміття і нечистоти з міста.

Регулювання торгівлі у місті та врегулювання спірних питань львівський магістрат здійснював з великою увагою. У 1441 році Львів отримав від короля два привілеї. Першим львівських купців було звільнено від усілякого мита, а другим Раді міста дозволялося засновувати стільки крамів і лав, скільки було потрібно, і надано свободу обирати й призначати перекладачів, які здебільшого були вірменами.

Купецький стан складався з трьох класів: багатих купців, менших купців та крамарів, які вистав